Мирон Федусевич. Початки Пластового Руху у перспективі сорокліття. Частина 1.

Мирон Федусевич на Соколі

Матеріал: Пластовий шлях. – 1951. – Ч.5. – С.9–28
Фото з архіву журналу “Пластовий Шлях” (ч. 152а)

Ім`я Мирона Федусевича пластуни найчастіше згадують в контексті розмови про Пластовий Герб – український тризуб і білу трилисту лілею, сплетених в одну гармонійну цілісність.

Блог “100 кроків” спільно з журналом “Пластовий Шлях” та Музеєм-архівом пластового руху розпочинає серію публікацій спогадів Мирона Федусевича “Початки Пластового Руху у перспективі сорокліття”. Якщо в когось з читачів буде додатковий ілюстративний матеріал чи коментарі – будь ласка, можете ними ділитися на адресу post@100krokiv.info.

Отже, частина перша.

* * *
1. Замість вступу – поконґресові думки
На європейський лад проведений Пластовий Конгрес в Ашаффенбурзі в 1948 році переніс мене хоч на три дні з сірої скитальчої буденщини в світ здійснених пластових мрій, якими я свого часу дорожив як сокільський діяч перед 1914 роком і опісля як один з пластових провідників-опікунів в 1920 до 1923 роках. Називаю цей конґрес “здійсненням пластових мрій” тому, бо на ньому не бачилось недосвідченої шкільної молоді, яку ще треба було випрошувати від її батьків, як це бувало колись, щоб втаємничувати її в пластові гасла, приєднувати для пластової практики, а то навіть захищати перед окремими вимогами вчителів, ставленими до пластунів, – тільки стрічалось на кожному кроці пластових сеніорів чи старших пластунів, що своїм дотеперішнім життям або й громадською діяльністю довели вже, що вони якслід зрозуміли пластову ідею та ладні за її принципами поступати все своє життя.

Мирон Федусевич на Соколі

Мирон Федусевич на Соколі

Мені, зокрема як бувшому пластовому опікунові та провідникові, було дуже приємно, а то й інтересно спостерігати, що мої колишні учні-пластуни у великій мірі потрапили здійснити в своїй громадській діяльності – як лікарі чи професори університету, або вчителі чи вчительки рідних шкіл, чи вкінці як інженери, редактори і письменники – вимоги пластових законів для ідеї Соборної України, зрікаючись часто своїх особистих користей, суспільно-партійних переконань, чи інших посторонніх амбіцій. І коли мені постійно важко було кому-небудь з’ясувати, що це таке “Пласт”, – то на згаданому конгресі, після декількох десяток літ моїх передумувань і співпраці з пластунами, мені було б ще важче подати якусь коротку дефініцію завдань Пласту, – а зате було б легко сказати:

“Хочете знати, що таке пластування? Ось ходіть з нами в цю залю нарад. Там з’їхались поважні громадяни різних суспільних наверствувань, світоглядів, переконань, з найрізнорідніших “партій”: від патріотичних пацифістів до скрайнє-революційних націоналістів, а глядіть, як вони культурно, хоч деколи з живим пластовим патосом, диспутують над поодинокими проблемами.

Сядьте в їхньому гурті та прислухайтесь хоч годинку, як ці люди без зайвої лайки, без удавано-високопатріотичної демагогії, тільки речевими аргументами, викладеними спокійно, толерантно для противника, вміють з’єднати більшість для себе. Замість грубих насмішок, Ви почуєте з їх уст часто специфічно пластунські ватрові дотепи, або щонайбільше кусливі товариські жарти, які саме підтримують ту сердечну атмосферу, яку витворити може тільки довголітнє товаришування в школі, – але ще більше спільне таборування, співжиття і пригоди в Пласті.

Побувши ось так годинку-дві між цими “старими” пластунами, Ви зрозумієте, чому вони вічно молоді, чому вони при своїх 30, 40 і 50 роках життя не старіються, чому вони й до найважчих проблем уміють підійти легко – хоч серйозно. Тоді непотрібно буде Вам з’ясовувати, яке завдання “Пласту”, – бо якби я Вам навіть коротко сказав, що це самовиховання молоді для всестороннього житття в Соборній Україні, то це будуть для Вас і для багатьох інших земляків, якісь надто претенсіональні й надміру непосильні до здійснення “пусті слова”.

Ось більше-менше щось таке сказав би я сучасному громадянинові на його запит про пластові ідеї, а якщо він перейшов би згодом на методику проведення цих ідей у життя, то й тоді вказав би я йому на сьогоднішню емігрантську пластову дійсність, відображену на тому ж конґресі.

Побіч свободолюбного демократизму у виборі своїх “чиновників” – пластуни мусять проявляти щодо своєї демократично вибраної старшини повну здисципліновану слухняність (мовляв, за січовими зразками), – а ця старшина може до деякої міри й “абсолютно” наказувати, зовсім на зразок модного тоталітаризму, диктатури, фашизму чи різнообразного вже націоналізму. І це я спостерігав як проведене в дуже симпатичній формі, хочби в рамках самого Пластового Конґресу. У виступах багатьох приявних на залі учасників нарад виразно зарисувався новий тип пластового провідника, демократично вибраного, але з абсолютно “диктаторською” владою.

Це тип провідника, що не “вбиває” негайно, – тільки чемно і з усміхом поволеньки “дорізує” бідну пластову жертву, яка вкінці мусить так зробити, як це потрібно… Пластові. На мою думку, такі провідники нічого не зроблять такого, на що не погодився б справді ідейний соціяліст чи націоналіст, мельниківець, бандерівець чи лебедівець, соціял-революціонер чи гетьманець, клерикал чи вільнодумець, націонал-демократ чи інший “-іст”, – бо вони з’єднають їх усіх понадпартійно чи міжпартійно спільними високими національними українськими ідеями, так як потраплять без приниження впровадити українських пластунів у світову скавтську сім’ю, запевнити їм там належне місце у “вільних народів колі”. Це тим “легше”, бо скобові внуки розлетілись уже далеко від рідного галицького гнізда, по всіх країнах усіх континентів, але, й тому саме тим “тяжче”, – бо важко зібрати в одну спільну духову громаду розсіяних по цілому світі ісповідників Українського Пласту. За єресь не тяжко!

Я особисто радо піддавався під “владу” таких патріотичних вільнодумних диктаторів, якими були відомі в Галичині демократичні діячі як д-р Євген Олесницький – організатор Стрийщини, та славний батько руханки й спорту – проф. Іван Боберський. Зокрема цей останній був взірцем “дивака”, що все особисте посвячував для послідовного проведення в життя намічених цілей, які мала українська сокільська організація в Галичині. Він провадив її в понадпартійному національному дусі до з’єднання за кожну ціну з аналогічними, але партійними – радикальними “Січами”. В нього було дійсно єдине гасло: “Україна понад усе”. Але виникає питання, чи постійно так воно в Пласті, чи дійсно в щоденному житті ці досвідчені пластуни ведуть себе по-пластовому й по-пластунськи і чи так гарно розвивався Пласт у минулих десятиріччах, як він зарепрезентувався на Конґресі, і що випливає з його багатьох чудово оформлених видань і часописів?

Друге питання: як далі бути українському Пластові, розсіяному по цілому світі, чи він має далі зберігати свої на чисто національному ґрунті вирощені закони, чи теж з честю – як українська організація, збудована на всесвітніх людських гаслах – спровола перейти в чужодержавні, а тим самим і чужонаціональні скавтські з’єднання, зберігаючи за собою щонайбільше свої національні окремішності?

На ці питання я, як одиниця не в силі відповісти, але можу тільки кинути кілька думок, а з минулого подати деякі інтересніші спогади, що насвітлюють добу й обставини при первопочинах нашого пластування.

2. Предтечі українського Пласту
У своєму вступному слові на Пластовому Конґресі в Ашаффенбурзі Сірий Лев зовсім справедливо нав’язав діяльність та завдання Пласту до т. зв. “тайних кружків” чи там “громад” української гімназійної молоді в Галичині при кінці 19-го та ще й на початку 20-го століття. Чимала подібність між цими двома патріотичними гуртуваннями української молоді: самовиховання під керуванням старших гімназистів, тайні сходини у кімнаті якогось довіреного товариша, чи десь у лузі, над річкою, чи в ліску, в малому гуртку (бо тільки для святочних сходин у більшій громаді), дотримування тайни на основі окремої присяги-приречення, різнорідний зміст сходин: літературні й політичні реферати, деклямації, пісні, окремі сходини хору і т. п.

Але в історії предтеч українського Пласту я сягнув би ще далі – хочби в мандрівку гуртків університетських студентів – “козаків” – у їх козацьких строях з селянськими широкими солом’яними крисами – по “попівських” (священичих) домах галицьких сіл, звичайно з українською піснею на устах та в супроводі ґітар чи сентиментальної цитри. Це 60-ті, 70-ті та ще й 80-ті роки 19-го століття – неначе вірна відбитка наддніпрянських хлопоманів чи тамошніх тайних громад. Живі дискусії цих студентів-народовців з представниками старшого громадянства, звичайно з ідейними, але завзятими москвофілами-священиками, були виявами змагань цих піонірів народовецького українського руху на тлі польсько-урядницької та українсько-москвофільської Галичини.

Ці юнаки своєю піснею, своєю ношею, своїми народовецькими переконаннями, деклямаціями творів Шевченка та безмежними дискусіями спричинювали прямо переворот у серцях батьків, а головне, доростаючої молоді. А тереном їх виступу були численні, славні та багатолюдні празники і весілля по священичих домах з ночівлями по клунях, з заїздами по сусідніх селянських хатах, а деколи теж “балі” у Львові чи по більших галицьких містах.

Мимовільним осередком, – а радше вогнищем, з якого розгорювалось щораз ширше українське полум’я національної свідомости по Галичині – була найстарша на наших соборних землях, перша українська т. зв. академічна гімназія у Львові. Різні обставини склались на те, що ця наша середня школа стала неначе осередком або бодай зародком молодечих національних змагань. Вже саме приміщення цієї ще німецької школи в мурах нововибудованого “Народного Дому” у Львові, над великою залею, в якій часто відбувались різні крайові політичні віча, з’їзди або загальні збори крайових “руських” товариств, – початково москвофільських, а згодом чисто народовецьких, українських, – а вкінці вистави заснованого в 1864 р. “Руського Театру”, мали вирішний вплив на гімназійну молодь. Духовий розвиток тодішнього громадянства проходив наглядно ось так “під оком” цієї молоді, яка по-своєму реагувала на такі чи інші рішення і заходи своїх “батьків”.

Від 1868 р. ступенево ця гімназія стала переходити на українську викладову мову, стаючи через це чисто однонаціональною виховною установою під керуванням деяких народовецьких, отже українофільських професорів, почасти наперекір іншим виховникам, що пристали до староруської партії, твердих галицьких русинів, згодом москвофілів. На такому терені довершувалось самовиховання в українстві гімназійної молоді в безконечних дискусіях на міжлекційних перервах, або деколи і на лекціях з приступнішими професорами.

Там теж зроджувалися ті “тайні кружки”, про які я вже згадував. А пам’ятаймо, що ця гімназія діяла покищо у Львові, який ще з давніх часів залишався “столицею” польського культурного життя, бо в ньому всі урядничі посади та всі пости в культурних чи громадських установах обсаджені були поляками чи споляченими жидами, а “русини” тільки тут і там добивались якогось місця.

Правда, модна в 80-их і 90-их роках Драгоманівщина частинно відхилювала нашу молодь по згаданих “кружках” від простолінійности в національних почуваннях через примішку світового соціялізму з посмаком безбарвного космополітизму та вільнодумного вольтеріянізму, що виявився у намаганні показати молодечу “поступовість” через підкреслення свого розумового атеїзму. Це чимало спричинилося до розриву між батьками й синами. Цей розрив виявив себе в протилежних переконаннях і різному розумінні національного патріотизму з боку старших москвофілів і молодших українофілів.

Ось так серед такої духової суматохи, може тільки завдяки рідній народній пісні, по наших студентських хорах і “хориках” вирощувалась та закріплювалась українська ідея, підкріплювана головно політичними поемами Шевченка. А цьому всьому присвічувала уява ще незнаної, але чудово вимріяної наддніпрянської України з виідеалізуваною козацькою бувальщиною, свободою та традицією. Справа в тому, що це були великі молодечі зриви, які на своїх бурунах винесли всеукраїнську національну ідею, з думкою беззастережної, ідейної та безкорисної праці для рідного народу на всіх ділянках духового та економічного життя, з метою вибороти українському народові хоч би в рамках австрійської держави таке становище, яке мали вже інші, щасливіші народи.

Отже, назагал такі самі цілі, які поклав собі в основі український Пласт у пропорції до самостійної соборної України.

UA TOP Bloggers

One Response to Мирон Федусевич. Початки Пластового Руху у перспективі сорокліття. Частина 1.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *