Український Пласт на центральних українських землях у 1917–1920 рр.

Скаутмайстер Леонід Бачинський

Автор: пл. сен. Леонід Бачинський
Джерело: Пластовий шлях. – 1998. – Ч.3 (119). – С.10–12.

Бурхливі роки переживала Україна в перших роках відновлення своєї державности. Після закінчення Першої світової війни почалася війна України проти її споконвічного ворога з півночі. Важко було в короткому часі наладнати весь державний апарат і власними силами вгамувати те безладдя, яке виникло в огні й бурі революції. Одначе життя творило нові умови, поставило школи, гуртувалася й молодь і стихійно, без будь-якого доручення, у різних місцях України творилися пластові осередки. Між ними ще не було часу наладнати зв’язок, а тому кожний із відомих нам осередків провадив пластову працю на власну руку. З тих-то причин постала певна різниця в їхній діяльності, організації та в методах виховання.

Скаутмайстер Леонід Бачинський

Скаутмайстер Леонід Бачинський


Ми нотуємо окремо три більші пластові осередки: Біла Церква, Кам’янець-Подільський, Чернігів. Дуже можливо, що й в інших місцях були зародки або й деяка більша скавтська діяльність, але досі нам про них нічого невідомо. Ми свідомі, що цей нарис неповний, хоч було досить часу, щоб появилися у пресі будь-які згадки про пластовий рух на центральних українських землях. Зібраний нами матеріял є тим цінний, що він походить від людей, які описані ними спогади подали нам власноручно, а ці спогади доповнені скромною літературою, яку тут використовуємо.

Український Пласт на центральних українських землях мав офіційну назву Українські Бой-Скавти (УБС). Він цілком наслідував англійську систему виховання молоді та спирався на підручник ген. Байден-Поуела «Скавтінґ для хлопців», дещо зукраїнізований, головно в ділянці внутрішньої організації.Українські Бой-Скавти, які потім опинилися на еміґрації в Польщі та які перебували в таборі інтернованих у Щеп’юрно, прийняли у 1921 р. назву Український Пласт.

Хоч Український Пласт у західній Україні постав куди скорше, ніж на центральних українських землях, організаційно він впливу не мав на розвиток Українського Скавтінґу в Білій Церкві. Одначе зв’язок, бодай духовий, з Українським Пластом у західній Україні існував у 1917 та особливо у 1918 роках. До того зв’язку спричинився сотник Українських Січових Стрільців проф. Іван Чмола, який мав безпосередній контакт з основоположником Українського Скавтінґу Євгеном Слабченком і постачав йому пластову літературу.

Є. Слабченко мав зв’язок теж із проф. Іваном Боберським від 1919 р. Д-р О. Тисовський у 1917—19 роках був відомий на центральних українських землях, де до нього ставилися з великою пошаною, але він особисто у творенні та розвитку Українського Скавтінґу там не брав участи. Його книжка п. н. «Пласт», видана накладом «Вістей з Запорожа» у Львові 1913 р., відіграла велику ролю і була одинокою українською пластовою книжкою у ті часи. Друга книжка д-ра О. Тисовського «Життя у Пласті», яка заходами Верховної Пластової  Ради вийшла друком у Львові 1921 р., з огляду на російську окупацію центральних і східних земель України, не могла, на жаль, стати там відомою.

Євген Слабченко

Євген Слабченко

Книжечка  проф. Петра Франка «Пластові гри і забави», видана у Львові 1913 р., була напевно теж перевезена із Західної України на Придніпрянщину, але в осередку постання Українського Скавтінґу в Білій Церкві вона не була відома. Цілком певно, що ця книжечка проф. П. Франка була в руках основоположника  Українського Скавтінґу Є. Слабченка дещо пізніше, бо в серпні 1919 р. вони обидва зустрілися. У тому ж році Головний Отаман Симон Петлюра доручив їм обидвом їхати до ЗСА і там займатися організацією Українського Пласту. З різних причин це не сталося.

Те, що Українські Січові Стрільці перевозили пластову літературу із Західної України на Придніпрянщину в 1918 р., підтверджує і д-р Никифор Гірняк, який стояв на чолі коша Українських Січових Стрільців у Єлисаветграді, де була одна з дружин Українського Скавтінґу, але про неї не маємо ближчих даних.

Никифор Гірняк

Никифор Гірняк

Перша дружина юнаків Українського Скавтінґу постала в Білій Церкві у травні 1917 р. Засновником її був згаданий вище Євген Слабченко, який перед тим був інструктором у російських бой-скавтах. В організації Українських Бой-Скавтів допомагав лікар Модест  Левицький,   голова місцевої «Просвіти», та деякі старшини січових стрільців.

Влітку 1919 р. організуються скавтські дружини у Вінниці, Каневі, Ржищеві та в Киеві. Канівська і Ржищівська дружини були пов’язані організаційно з Білоцерківським осередком.

У Києві до організації Українського Скавтінґу спричинилися Лоцький, Степаненко (син міністра УНР), Гайдовськнй, Попович та інші. Домівка була в Українському клюбі.

Усі скавтські дружини опиралися на статуті Українських Бой-Скавтів у Білій Церкві.

У 1918—20 рр. постали дальші осередки Українського Скавтінґу у Хвастові, Житомирі, Катеринославі та в інших містах. На жаль, ми маємо лише дані про Кам’янець-Подільський і Чернігівський осередки.

У Києві у скавтському осередку був діяльний Микола Мороз, який пізніше працював в Українському Пласті у Празі. До того осередку належав теж Олексій Яремченко, автор книжки «Основи пластунства», що вийшла друком у Берліні 1923 р., та кількох дописів у пресі. У згаданій книжці «Основи пластунства» є розділ «Скавтінґ на Великій Україні», але без даних про початки Українського Скавтінґу. Автор подає проект організації Українського Пласту на центральних українських землях, пристосовуючи його до географічних і економічно-політичних умов життя Придніпрянщини, трохи відмінних від Українського Пласту в Західній Україні. О. Яремченко був людиною винятково лагідної і доброї вдачі, здібний та з організаційним хистом. Він помер трагічно у Парижі.

Досить часто згадується прізвище д-ра А. К. Анохіна, який організував Скавтінґ у Києві ще задовго до революції 1917 р. Правда, у рядах д-ра Анохіна були й українці, але ж його скавтська організація була російська, і тому ми тут її не обговорюємо.

Влітку 1918 р. гетьман Павло Скоропадський видав доручення  творити  українські скавтські організації при кожній середній школі.

У 1918—1919 рр. Головний Отаман Симон Петлюра дуже прихильно ставився до Українського Скавтінґу і декілька разів мав розмови з Є. Слабченком у справі поширення тієї молодечої організації.

У Білій Церкві був курінь Українських Бой-Скавтів. Ділився він на 4 чоти. Три складалися з юнаків середніх шкіл, а четверта — з учнів народної школи. Остання вибрала собі назву «Чумаки». Вовченят-новаків не було. Наймолодші юнаки-скавти в цій останній чоті називалися «джурами».

Однострій був такий, як в англійських скавтів. У Білій Церкві всі скавти носили блакитно-жовті стрічки, кожної барви, пришиті до сорочки. Було їх по дві, довгі на 15 сантиметрів (майже 6 інчів). Курінний стрічок не мав, тільки носив шнурок (аксельбанти) через плече до горішньої кишені. Шнурок був подвійний, один блакитний, другий жовтий (зн. національних барв). Шнурок закінчувався металевою відзнакою з тризубом, переплетеним свастикою. Відзнаки були «срібні». На «золоті» бракувало відповідного матеріялу. Чотарі носили лише металеві відзнаки, а всі інші скавти мали тризуб, вишитий на скавтській сорочці.

О. Яремченко у віденській «Волі» у 1920 р. пише, що скавти носили відзнаку «три колоски». Можливо, що така була відзнака у Києві. В Білій Церкві такої не було. А це вказує на те, що повної одностайности не було також і при одностроях.

У Білій Церкві видано статут Українських Бой-Скавтів. Друкувалися також інструкції. Журнал «Український Скавтінґ», про який згадує О. Яремченко, друком не виходив. Може, це був журнал, який виходив на шапірографі заходами якоїсь чоти або куреня поза Білою Церквою, не маючи офіційного призначення.
Є. Слабченко написав підручник «Український  Скавтінґ», але він не був друкований. Один примірник його перебуває в музеї-бібліотеці ім. С. Петлюри в Парижі. Можливо, що журнал під тією ж назвою змішано з підручником.

Українські скавти віталися між собою козацьким гаслом «Вартуй!» Осередки в різних містах називалися «дружинами». Головним помічником Є. Слабченка в Білій Церкві був один старшина УНР, який по тім загинув під Базаром.

В серпні 1920 р. в Лондоні відбувалося перше світове й міжнародне Джемборі, на яке запрошено Є. Слабченка і М. Мороза, але вони як делеґати не могли з причин браку фондів туди поїхати і вислали тільки привітальну телеграму.

Народна Воля, Скрентон, ПА, 29 червня 1967 року


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *