Спомини про моїх родичів

Скавтмайстер І.Чмола з пластунами на Соколі

Автор: Ігор Чмола
Джерело: Дрогобиччина – земля Івана Франка. –
Дрогобич, 1997. – Т.4: упор. і ред. М. Шалата. –
С.249-258.

Хоч і родився я в Яворові, однак шестилітним хлоп’ям перенісся з родичами до Дрогобича, і все, що осталося в пам’яті з Яворова, – це виложений камінням яворівський ринок, глибокий яр за будинком гімназії “Рідної Школи” і собачка Урвіш у панства Ставничих. Бо ж чи може дитина забути таку небуденну подію, яка повторялася кожного дня: як випускав директор Т.Ставничий Урвіша “на прохід”, витягав з кишені годинник, такий старомодний, ще на ланцюжку, показував на восьму годину і пояснював собачці, що власне тоді вона має вернутись домів. Ніхто ніколи не розв’яже питання, чи користувався Урвіш годинником на яворівській ратуші, чи якимись власними середниками визначування часу, але все точно прибігав додому.

Скавтмайстер І.Чмола з пластунами на Соколі

Скавтмайстер І.Чмола з пластунами на Соколі

У своїй розповіді хочу розказати про моїх родичів (батьків. – ред.): Параскеву (Асю) та Івана Чмолів. Бо, хоч проживали вони в Яворові всього 10 років (краплина часу в довголітній історії княжого города Яворова), залишили по собі замітні сліди. Майже півстоліття пізніше, коли хтось із колишніх учнів яворівської гімназії загостив до когось у Боффало, до нашої хати завжди дзвонив телефон і звучало питання: “Чи можна відвідати Пані Професорову? ”.

Мій батько Іван Чмола народився 1892-го року в Солотвині, Богородчанського повіту. Дідуньо Симеон Чмола був суддею, бабуня Каролина – із сім’ї німецьких львівських купців Бунцлів. Історія їхнього подружжя не так романтична, як практична. Каролина Бунцель одружилася з українцем Дольницьким. Були у них син і донька. Коли очікували третьої дитини, Дольницький захворів і довелось йому помирати. На смертельному ліжку він попросив свого приятеля Симеона Чмолу заопікуватися жінкою і дітьми. Щоб якось вив’язатися з обіцянки, даної приятелеві, Симеон одружився з вдовою. Було в них чимало дітей. Вистачить згадати, що мій тато був у бабуні дванадцятою дитиною, а його молодший брат Іриней – тринадцятою. Бабуня тримала під своїм ліжком дерев’яну скриню. Чи треба було татові якогось цвяха, чи мамі стирки, бабуня витягала їх зі своєї скрині. Був ще там німецький, вічно читаний роман, німецька книжка про пасьянс і клепсидри – клепсидри – клепсидри. Бо із тринадцяти дітей до дорослого віку дожило – тільки троє: найстарший Володимир Дольницький, і два наймолодші – Іван та Іриней Чмоли.

Здається мені, що австрійського суддю часто перекидували з місця на місце. Бо мій тато народився в Солотвині, народну школу закінчив у Бережанах, а гімназію – в Перемишлі. Мій дідуньо помер у Перемишлі в часі Першої світової війни.Із розповідей тата пригадую: перше татове ім’я було Олександер. Кликали його Олесем. Та якийсь дальший кревняк, Олександер Чмола, десь чимсь провинився. Закликав дідуньо тата і сказав йому: “Від сьогодні ти не Олександер, а Іван”. Так і залишилось.

У їхній хаті, як і в більшості хат українських інтелігентних родин Галичини тих часів, розговірною мовою була польська мова. Одного дня прийшли до хати два школярі, Іван та Іриней, і заявили: “Ми українці, і в нашій хаті більше не будемо говорити по-польськи ”. Родичі послухали своїх дітей. Хоч моя бабуня до кінця життя не навчилася говорити по- українськи (прожила вона 89 років), дуже ображалася, коли хтось звертався до неї польською мовою.

В активне громадське життя тато увійшов ще в Перемиській гімназії. Видавав він там підпільний учнівський періодик українською мовою. Чисел періодика вийшло досить багато – я бачив їх у нашій хаті. Назви, на жаль, не пригадую. Мали вони естетичний вигляд. Були писані ніби друком, рукою тата. Відбитки мали фіолетний кольор. Зміст періодиків був спрямований на те, щоби переконати учнів Перемиської гімназії, що вони українці, і повинні прагнути щось зробити для своєї батьківщини – України.

Закінчивши гімназію в Перемишлі, тато вступив на філософічний факультет Львівського університету. У шкільному році – наука, влітку – мандрівки. Тато пройшов із приятелями цілі наші Карпати. Грошей у студентів було обмаль, а їсти хотілося. То ж доводилось проситися на нічліги до отців парохів. І розказував тато, як-то отці не вірили, що зайшлі волоцюги – студенти. Щоб переконатися, казали: “Скандуй “Іліяду”. І ще в 30-х роках скандував тато по-грецьки цілі розділи “Іліяди”. Ще перед Першою світовою війною пройшов тато також цілу Велику Україну. Тут уже не обійшлося без фінансової допомоги старшого брата Володимира.

На загальнонаціональну арену увійшов тато у Львові двома новинками в українському житті. Перша – це кинення ідеї, що для відродження українського державного життя нам потрібне своє військо. Про це військо ми повинні подбати не в далекому майбутньому, але саме тепер. Друге – це створення першого українського студентського гуртка скавтінгу. Разом із професором Олександром Тисовським та Петром Франком, тато вважається основником (одним із трьох основників) українського Пласту. Логіка тут ясна: тільки в своїй державі український народ буде мати змогу жити вільним життям; для здобуття держави треба нам свого війська, а кандидата на українського вояка може виховати тільки українська організація молоді.

Історія розказує нам, що дві ці ідеї дуже скоро поширилися по цілій Галичині. У селах і містах творяться пластові гуртки і курені, як теж військові гуртки “Соколів” і “Січей”. Напередодні Першої світової війни виступили вони зі зброєю в руках на крайовому здвизі у Львові. Коли розпочалася війна, Галичина була уже готовою до створення своїх військових відділів – перших від часу безсмертних гайдамаків. Теж і тато вступає до легіону Українських Січових Стрільців, і хоч ніколи у справжньому війську не був, отримує військовий ступінь четаря. Воювати довелось йому недовго, бо вже в 1915-ім році потрапляє до російського полону. Перебував у таборі для австрійських військовополонених в околиці Саратова. Роки полону використовує на поглиблення власних знань. Увесь час підтримує зв’язок із провідними українськими діячами по обидва боки фронту. У родинному архіві збереглися поштівки (листів через фронт, мабуть, не пересилали) від професора Івана Боберського.

По лютневій російській революції 1917-го року тато переїжджає до Києва. Тут стає одним із найближчих співробітників полковника Євгена Коновальця у справі створення формувань київських Січових Стрільців. Є в нас медаля-відзнака – сьогодні одинока в світі. На правім боці – грона і листки калини, на лівім – напис: “Рада Січових Стрільців. – Іван Чмола”.

Большевики широко рекламували повстання робітників фабрики “Арсенал” проти Центральної Ради. Повстання розбили дві сотні Січових Стрільців. Одною з них командував мій тато. Після повороту Центральної Ради до Києва в 1918-му році тато командував урочистими похоронами крутянських героїв.
У часи гетьманату Січових Стрільців вислано на вигнання до Білої Церкви. За Директорії Січові Стрільці розрослися до корпусу. Тато отримує завдання оснувати запасну кадру корпусу в Кам’янці Подільському. Щоб задовільно вив’язатися із завдання, тато викликав собі на допомогу молодшого брата Іринея, що був штабовим старшиною австрійської армії.

Тепер приходить час розпочати розповідь про мою маму. Походила вона, як гордо заявляла, з роду чернігівських козаків. На “Гетьманщині” (Чернігівщина і Харківщина) найдовше задержались козацькі традиції. У повітовому місті Охтирці, де мамині батьки мали кам’яницю, ще за пам’яті мами місто було поділене на сотні. Коли дзвонили на пожежу, місцеві люди по дзвонах пізнавали, в котрій сотні вогонь.
Батько мами, Гнат Мокроус, був фахівцем цукроварства. Працював заступником директора в одній із цукроварень українського мільйонера Харитоненка в селі Пархомівка, на Харківщині. У свідомій українській родині Мокроусів було шестеро дітей: два хлопці – Павло і Петро – і чотири дочки: Ганна, Ольга, Варвара і Параскева. Всі отримали вищу освіту. Батько вимагав, щоб усі діти були на свята вдома. Кожен син чи дочка могли привезти з собою скільки завгодно своїх співтоваришів. То ж у просторій хаті Мокроусів чи літом, чи зимою було все багато молоді. Старший брат Павлусь цікавився бандурою, дружив зі сліпими бандуристами-кобзарями, гуртував їх і влаштовував їм концерти по різних містах. Молодший брат Петрусь став моряком і з часом дослужився до ступеня капітана пароплава.

Мама закінчила середню освіту в Охтирці. На вищі студії записалася на комерційний відділ Київського університету. Була активним членом української студентської громади. В роках Першої світової війни вела дитячий садок, працювала медсестрою у військовому шпиталі, як теж належала до товариства, що опікувалося галичанами, військовополоненими з австрійської армії.

Пригадую собі таку пригоду з 30-х років, уже в Дрогобичі. Маму тривожили чомусь великі сині очі професора латини Миколи Байрака. Одного дня, зібравши відвагу, запитала: “Пане Професоре, чи були Ви колись хворим у київському шпиталі для австрійських полонених?” Почувши відповідь “так”, сказала: “А я була та дівчина, що Вас відвідувала”. Зі сльозами в очах встав професор Байрак із крісла, підійшов до мами і поцілував її в руку.

Не диво, що коли Київ став столицею відновленої Української держави, молода студентка включилася в активну працю свідомих громадян і стала працювати в одному з державних міністерств”. Мабуть, там запізналася з галичанами – старшинами Січових Стрільців. Молодій дівчині, що любила театр і оперу і до цього часу могла дозволити собі хіба найдешевші квитки “на бантах”, імпонувало сидіти в перших рядах, поруч старшин елітарних частин української армії. Євген Коновалець, Іван Чмола та інші старшини Січових Стрільців гостюють у хаті Мокроусів у Пархомівці. Програна війна і відворот українських армій на захід поставили між мамою і татом кордон.

Хто знав колись мого тата, знає, що він ніколи не капітулював. Нелегально дістається він до Києва, забирає маму і разом переходять кордон до Румунії. Тут довелось поповнити вичерпані фінанси. Румуни в той час обсаджували дороги овочевими деревами. Тато заробляв, копаючи ями під дерева. Опісля через Прагу, де відвідали татового брата Іринея, переїжджають до Відня. У нас є карточка – пам’ятка спільної прогульки у віденські гори. На зворотній сторінці картки – думки і підписи Євгена Коновальця, Андрія Мельника та Івана Чмоли. Тато ніколи не був членом УВО чи ОУН. Кажуть, що ще тоді, у Відні, полковник Коновалець сказав: “Твоє місце, Іване, – праця серед молоді”. І дальшу частину свого життя тато присвятив молоді.

З Відня мама і тато переїжджають до Галичини. Спочатку опиняються в Рогатині, в гостинній хаті старих друзів тата – професора Ратича і його дружини, п. Ганни. Тут і одружуються в 1921-му році. Починаються пошуки праці. Помимо незакінчених студій, тато отримує працю вчителя гімназії “Рідної Школи” в Яворові. Доводиться вчити у Яворові і рівночасно кінчати студії у Варшавському університеті. Тато закінчив студії дипломовою працею про геологічну структуру Карпат. Знаю, що поляк – професор Варшавського університету був дуже гордим із свого учня і намовляв тата дозволити видати працю друком. Чому тато не згодився – цього я вже не знаю.

Платня вчителя української приватної школи ніколи не була великою. Для тих, хто з нічого починав засновувати родинне життя, була вона рішуче замалою. Допомагало те, що тато взяв на свої плечі обов’язок управителя бурси, а мама – заряд бурсацької кухні.

У бурсацькій кухні вивішувався розклад їди на цілий тиждень. Мама залюбки розповідала: “Підходить бурсак до розкладу їди і читає: у понеділок борщ, у вівторок картопляна зупа, у середу капусняк… і зразу його коментар: “А той капусняк – зовсім без потреби”. Теж і назви страв були бурсакам чужі. Таку м’ясну страву, як “зрази”, вимовляли вони, як “зарази”.

Колишніх бурсаків яворівської гімназії, напевно, цікавитиме такий спомин. Прийшов наказ: у всіх клясах гімназії мають висіти польський орел і портрети Мосціцького і Пілсудського. Наказ треба було виконати. Та знаєте, який елемент творили учні яворівської гімназії та бурси. Уже першого вечора всі орли і портрети опинилися через дорогу – на подвір’ї польської гімназії. Тамошній сторож зауважив це і повідомив нашого сторожа (тут перемогла фахова солідарність). Пізнім вечором застукав наш сторож у двері нашої хати: “Пане Професоре, що робити? Всі орли і портрети – на подвір’ї польської гімназії!” Тато спокійно відповів: “Поставте їх там, де вони були”. Уявіть собі міни бурсаків, коли на другий день ранком вони прийшли до своїх кляс, прикрашених орлами і портретами польських вождів. Хлопці зрозуміли, однак, чому це сталося, і залишили чужі прикраси у спокої.

З черги хочу підкреслити одну важливу сторінку з життя моєї мами. Свою молодість перевела вона, як говорилося, у великій, дуже життєрадісній родині. У Яворові опинилася вона далеко від родичів і від звичного їй оточення. Не було теж нікого з рідні чоловіка, бо молодший брат Іриней поселився на стало в Празі, а старший, Володимир Дольницький, хоч і мав жінку польку, відмовився служити в польській армії і з біди вмирав на сухоти десь під Краковом. Тут прийшло з допомогою щире і добре серце професора Лесі і директора Теодозія Ставничих. Заопікувались вони молодим подружжям, як своїми найближчими рідними, широко відчинили для них двері своєї хати. Так постала дружба між двома родинами, якій тяжко знайти рівну.

І мама, і тато зразу активно включились у життя яворівської громади. Тато основує яворівський Пласт. У нас чимало знимок із діяльності того Пласту. Йорданські походи з відділами пластунів, весняні свята Св. Юрія з різними вправами. Скільки ж то пізніших чільних пластунів починали свою пластову діяльність у яворівському курені ім. Михайла Драгоманова! Мій тато дуже шанував цього, непопулярного сьогодні, українського діяча. А чи не був Драгоманов духовним батьком таких велетнів українського духа, як Іван Франко і Леся Українка?

З Яворова пригадується мені такий епізод. Очищене від снігу подвір’я яворівської гімназії. Два довгі ряди людей – і безліч відер. Правим рядом мандрують повні відра, лівим – порожні: на подвір’ї яворівської гімназії постає, мабуть, перша в Україні штучна ховзанка. Скільки радості і втіхи для молоді!

Завдяки татові, яворівська гімназія могла похвалитися ще одним унікатом. Жив тоді молодий студент – маляр Гриць Смольський – пізніше Заслужений мистець України. “Бив він бриндзю”, як і всі тодішні наші мистці. Тато запропонував йому за невелику винагороду й за харчі намалювати комплектну серію портретів українських гетьманів. Коридори яворівської гімназії прикрасились портретами наших гетьманів. Я був тоді ще дуже малим, то ж важко мені оцінити їхню мистецьку вартість. Знаю однак, що Смольський був і є непересічним мистцем, та що гетьманами гордився цілий український Яворів. Що сталося з портретами, невідомо. За першої большевицької окупації їх уже там не було. На жаль, не зроблено з них жодних репродукцій, чи хоч би фотознимок.

Крім праці в яворівській гімназії, з питомою йому енергією тато включається у загально – пластову діяльність. Основує і веде перший табор пластової молоді – високо в горах, у стаї на полонині, над місцевістю Кам’янець. Постає потреба оснувати постійне місце пластового таборування. Тато знаходить таке місце – поляну над скалою Сокіл у митрополичих добрах, у Горганах. До планованого місця табору доходить вузькоторова залізничка. Разом із професором Северином Левицьким ідуть вони на авдієнцію до митрополита Андрея графа Шептицького. “Відпустіть, Ваша Ексцеленціє, поляну Сокіл на місце пластових таборів”.

Незабутня благородна усмішка святця – і відповідь: “Віддаю Вам бажану поляну на 100 років за одного золотого винайму”. Народні майстри ставлять курені, кухню, залю. Решта виконується кожного року руками таборовичок і таборовиків. Командант хлоп’ячих таборів кожного року – скавтмастер Іван Чмола. Ідея зосталась та сама: тільки свідома, сильна духом і фізично здорова молода людина зможе здобути Україні волю. Пластові табори тих часів – це на ділі дуже гострі кількатижневі військові вишколи.

Пласт широкою сіткою охоплює західноукраїнські землі. В Остодорі постає перша оселя для таборування новацтва. Тато стає курінним 1-го куреня пластунів-сеньйорів імені Степана Тисовського і командантом першого табору пластунів-сеньйорів у Підлютім. Пласт нагороджує тата медалею “За значне діло” і відзнакою “Свастика заслуги”. Оцю останню, між іншим, звали тоді свиставкою заслуги.

Польська влада, як може, намагається перешкодити розвиткові Пласту. Коли під час наскоку боївки ОУН на пошту в Городку Ягайлонськім гине один із бойовиків у пластовому однострою, влада забороняє дальшу діяльність Пласту і починає нагінку на чільних пластових діячів. Тата арештують. Перших кілька місяців сидить він у яворівській “Івановій хаті” – зараз за подвір’ям української гімназії. Була це звичайна хатина. Сторожа, хоч і поляки, була дуже людяна, а по-друге, були це наші сусіди. Дозволяли татові, коли завгодно, приходити до хати, також і ми могли відвідувати тата, коли бажали. У цій “Івановій хаті” тато навчився ремесла оправи книжок.

По кількох місяцях тата перевезли до тюрми в Перемишлі. Влада всіма силами намагалася оскаржити його в протидержавній діяльності. Доказів жодних не було, бо й нізвідки було їх узяти. До судової розправи так і не дійшло. По двадцятьох місяцях вернув тато до Яворова. Привіз із собою власноруч вирізьблені дерев’яні шахові фігури. У тюрмі навчився ще й різьби по дереві. З чого жили ми отих двадцять місяців, мені невідомо. Знаю, лише, що ніхто не виганяв нас із помешкання в українській гімназії. Мусіли теж помагати громадяни міста Яворова. Завдяки побутові в тюрмі, тато оминув майже певного побиття, коли Яворів пацифікували польські улани.

Влада не дозволила татові далі вчити у Яворівській гімназії. Однієї платні управителя бурси, хай і з платнею керівниці бурсацької кухні, не вистачало на життя. Треба було татові шукати інше місце праці. Воно знайшлося в гімназії “Рідної Школи” у місті Дрогобичі.

Тут мушу просити у яворівців вибачення. Хоч уроджений в Яворові, шестилітнім хлопчиною перенісся я до Дрогобича. У Дрогобичі пройшли найкращі роки мого життя, тут оформився мій світогляд, то ж не дивуйтеся, що це місто для мене – найкраще у світі, а наше Підгір’я – найчарівніша закутана земної кулі.

У Дрогобицькій гімназії виростає друге покоління учнів мого тата. Мав він уроджені здібності педагога – вмів учнів легко навчити основних знань зі своїх предметів. Учні його боялись, а заразом любили. Пригадую собі лекцію географії у річницю бою під Кругами. На лавках – ні книжки, ні зошита: у нас сьогодні – свято. Тато входить до кляси, не звертає уваги, що тут щось не в порядку, і починає розказувати про події, які переживав у Києві в 1918-ім році. У клясі – як маком сій. Лиш сльозами заповняються дитячі очі – і кожне обіцяє собі, що піде слідами свого вчителя.

Місто Дрогобич лежить на Підгір’ю. Південними окраїнами міста проходить підкарпатський вал, прекрасне місце для лещетарських з’їздів. Із вікон нашої хати видно було нафтові шиби Борислава і перші карпатські верхи. Прогульки до відомих скал в Уричі, чи на гору Магуру здійснювалися протягом одного дня – за тиждень можна було обійти цілий Високий Бескид. Отих прогульок дрогобицької гімназії було безліч. Усі провадив тато. Мама опікувалася дівчатами. Новинкою були зимові прогульки. Уявіть собі: дівчата і хлопці -тільки з наплечниками на плечах – два тижні гуляють безлюдними карпатськими хребтами. І ніхто не перестудився, ніхто не був голодним, а в усіх учасників прогульки остався спомин на ціле життя.

І так доходимо до 1939-го року і до днів польсько-німецької війни. На третій день війни тата арештують. Мамі сказали, що його вивезли. Куди – ми не знали. Приходять большевики. У перших днях жовтня тато вертає додому, худий, як соломинка. Мама відгодовує його яйцями і сметаною. Надходять важкі роки большевицької окупації. Назовні все в порядку. Тата призначають завпедом школи – десятирічки № 1. Мама викладає у школі російську мову. Навчання ведеться ранком і вечорами, під час шкільного року і на “канікулах”. У сім’ї колишнього вчителя “Рідної ШКОЛИ”, де все було обмаль грошей, тепер їх – як полови.

Правда, за ті гроші мало що можна купити. У Першотравневі дні на площі Ринок – великі знимки обласних ударників. Між ними і знимка “ударника учоби” Івана Семеновича Чмоли. Але кожна медаля має дві сторони. Щотижня тато мусить голоситися до місцевого НКВД. Там на столі – пропам’ятна книга УСС, відкрита на сторінці, де знимка Івана Чмоли. Намовляють до співробітництва. І кажуть: ти можеш сховатися чи втекти, але не сховається твоя стара мати і рідня. Треба було теж їздити на виклики НКВД до Києва і Москви. Повернувшись, розказував про прекрасні вистави в театрі та балеті, а на запити мами, як було на допитах в НКВД, відповідав: “Чим менше знатимеш, тим краще буде для Тебе”.

Літом 1940-го року тато таки рішився втікати на захід. До сьогодні не знаю, чи ОУН запропонувала татові допомогу у переході кордону, чи тато сам попросив допомоги. Завезли ми бабуню до хати колишнього усусуса в глухе підкарпатське село. Поодиноко, різними дорогами дісталися до одного села біля Турки. Ночували на стриху в хаті місцевого осередкового клітини ОУН. Ранком привели до нас якусь людину і сказали: “Він переведе вас через кордон”. Ніколи не забуду, як переходили ми через Турку та інші прикордонні села. Накінець опинилися в якомусь рідкому ліску. Там наш провідник попросив у тата грошей, бо, мовляв, на тім боці кордону перебуватиме деякий час, то ж мусить щось зоставити жінці. Одержав він щось понад сто рублів, пішов і більше не вернувся. Пробули ми в тому ліску цілу ніч і майже цілий наступний день. Пригадую і тих сільських хлопців, що, шукаючи за грибами, “напоролися” на нас. І розмову між татом і мамою, що, мовляв, обоє вони своє пережили й не мають чого боятися, але ніяк не можна рискувати життям дітей. Ми повернулись. Під вечір зайшли до якоїсь селянської хати і попросили харчів і нічлігу. І знов ніколи не забуду відповіді селянина-бойка: “Знаю, що можуть прийти до мене з псами по ваших слідах, але бачу, що ви в біді. Заходьте: чим хата багата – тим рада”… Тато потім мусів оправдуватися, чому в означений день не зголосився на перепити до НКВД.

Прийшов 1941-ий рік. Тато знав, що дні його почислені. Йому навіть сказали, що наступного навчального року він вже не зможе бути завпедом. Вечорами залюбки відкривав атляс і “подорожував” по цікавих країнах світу. І мріяв, що колись переїде до Північної Америки і заведе там ферму срібних лисів. У нього були книжки, у яких описувалося докладно, як вести це діло.

У перший день німецько-більшовицької війни, ранком, як тільки Молотов закінчив свою промову, вантажне авто НКВД зупинилось під нашою хатою. Два енкаведисти пішли до хати татового друга з часів УСС, професора Дмитра Бурка, два інші – до нашої хати. Забрали одного і другого.

Як тільки перші патрулі німецького війська вступили до Дрогобича, мама і я побігли до будинку НКВД. Обійшли всі порожні келії, приглядались до купи вугілля, під якою були трупи помордованих, і з нічим вернулись домів. Кілька тижнів пізніше мама об’їхала цілу Галичину, намагаючись знайти хоч би якусь скромну вістку – теж і це закінчилось без успіху. До сьогодні конкретно ніхто не знає, що сталося з багатьма людьми, які були арештовані в Дрогобичі 22-го червня 1941-го. Були між ними теж і поляки, і жиди.

Мама під час Другої світової війни працювала завідуючою крамниці “Народна Торгівля” в Дрогобичі. Сини пішли до Дивізії. Мама власними силами через Криницю, через Словаччину виїхала до Відня, де нею заопікувалась д-р Богдана Салабан. Разом із ріднею Ставничих, напередодні приходу до Відня большевиків переїхала до Баварії. Уже разом, цілою родиною, ранньою весною 1950-го року поселилися ми в Боффало (ЗСА). Мама тут працювала помічницею медсестри в одному із шпиталів, вела кухню в першому таборі на оселі “Новий Сокіл”, учила молодь вишивати, сама навчилася їздити автом, купила собі власне авто, а потім дочекалася пенсії. Тішилася внуками, розвела городець за хатою. Перед хатою щороку цвіли в нас розкішні чорнобривці. Раз у рік їздила до Чікаго відвідати родину проф. Бурка.

Час від часу з’являлися різні вістки про долю тата. Уже коли були ми в ЗСА, прийшла чутка, що тато – на Зеленому Клині, разом із братом мами Павлусем. Павлусь був інженером і в 30-х роках його забрали на Далекий Схід будувати військові укріплення. Там і зник безвісти. Усі вістки про тата виявилися, однак, неправдивими.

Мама померла на хворобу пістряка 3-го січня 1978 року. Ховали ми її у свят – вечірній день. До останніх хвилин свого життя вірила, що для Івана Чмоли нема нічого неможливого – що одного дня він приїде сюди – і вони разом розведуть ферму срібних лисів.

Переглянути всі дописи за тегом Іван Чмола

Більше про історію Пласту на блозі “100 кроків” за тегом: історія


6 Responses to Спомини про моїх родичів

  1. Богдан сказав:

    Гарно, оперативно та вчасно.Чи є якісь свіжі відомості із Дрогобича?
    Бажаю успіхів. Богдан

  2. Думаю, з Дрогобича буде фоторепортаж?

  3. це ти про завтра? я там буду, правда ще не знаю як правильно заїхать машиною

    а щодо репортажу – думаю що буде! @Ольга Свідзинська

  4. @Андрій Ребрик
    Що ж фоторепортаж не даєш? Хрест на спільній могилі, якихось пару людей… І критику Львівської округи — в студію! 🙂

  5. фоток я насправді ще не маю на руках, але думаю скоро будуть.. сподіваюся… думаєш резон писати пост на цю тему з критикою?… @Ольга Свідзинська

  6. @Андрій Ребрик
    Критика ж різна буває. Ніжно і конструктивно – навіть треба, а грізно і розгромно – ні в якому разі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *