Окупація та анексія Карпатської України

За головну роль в осінньо-весняній драмі 1938 – 1939 років місто Хуст нерідко після Києва і Харкова називають третьою столицею новітньої України. Четвертій навряд чи бути, хоч аж три неофіційні претенденти подавали заявки де-факто – Львів, Дніпропетровськ, Донецьк.

Позначена у березні 1939-го тільки пунктиром закарпатська традиція українського державотворення пустила розгалужене коріння через півстоліття – у всеукраїнському річищі. Відтоді Карпатська Україна обросла густою бородою з різножанрових публікацій.

У часи «перебудови» Радянського Союзу перші публікації про Карпатську Україну з’являлися з відома і на замовлення Комітету державної безпеки, починаючи з районних газет. Підшукувалися творчі натури з числа амбіційних учителів чи відставних службистів, аби спалахнула гостра полеміка, як це сталося приміром, у березні 1990 р.

Будучи не останнім гвинтиком «перебудови», КДБ володів потужними засобами актуалізації як історичної пам’яті, так і національного питання. Тим більше, що він монопольно серед інших відомостей зосередив у себе «підривну діаспорну літературу», котрою дозував залучених до співпраці авторів.

Не в тому біда. Це кон’юнктурне просвітництво зіграло свою позитивну суспільну роль, одначе, на жаль, відсіканням першорядних аспектів у ньому втопили важливу наукову проблему, що досі не може виплутатися з нерідко примітивних популяризаторських сітей.

І то б нічого. Але в останні роки відчутні спроби переглянути традиційні оцінки історії Карпатської України. Зокрема, угорська окупація Карпатської України показується мало не цивілізаторським порятунком, таким собі по-реваншистському закономірним «поверненням краю до Угорщини». Більше того, цитую автора – екс-заступника голови Закарпатської обласної ради Ласло Брензовича: «За короткий період панування влади Августина Волошина йому вдалося роздмухати антиугорські настрої населення». Звісно, це суперечить історичній правді.

Зазвичай в історіографії історії Карпатської України дослідницька увага зосереджується на національно-політичних аспектах. Найбільше наголошується на подвижницькій патріотичній розбудові автономного адміністративно-територіального утворення та героїчній обороні «республіки одного дня» – символічно проголошеного в умовах евакуаційного хаосу локального варіанту Української незалежної держави.
Одначе мало хто брався за предметно як соціально-демографічний, так і державно-правовий аналіз значимих подій після падіння Карпатської України. Що ж це було? Із чим маємо справу, принаймні у термінологічному сенсі?

Для позначення трагічного фіналу Карпатської України підходять не всі наявні історико-правові терміни, котрими оперують учені у таких випадках: агресія, анексія, інтервенція, окупація. Які з них у зв’язку з предметом нашого дослідження найбільше підходять і, власне, до яких часових рамок?
Окупацією у військовій справі та в міжнародному праві називають тимчасове зайняття збройними силами держави чужої території. Само по собі це не тягне зміну її юридичного статусу. У першій половині XX ст. режим військової окупації регулювався Гаазькою конвенцією 1907 р.

Протягом чотирьох місяців (15 березня – 17 липня 1939 p.) Карпатська Україна перебувала в режимі військової окупації Королівством Угорщина. Окупованою територією управляла Військова адміністрація Підкарпаття.
Окупацію відрізняють від анексії – насильного акта приєднання державою чужої території в односторонньому порядку. За міжнародним правом, анексія – один із видів агресії. Найсвіжішим прикладом анексії у всесвітній історії на момент існування Карпатської України стали події 13 березня 1938 р., коли Німеччина приєднала Австрію, котра доти була незалежною державою. Цей сумнозвісний аншлюс невдовзі увінчали подвійним (німецько-австрійським) плебісцитом 10 квітня 1938 р.

На відміну від тоталітарної Німеччини, авторитарна Угорщина вирішила не ризикувати з інструментами народного волевиявлення ні щодо територіального питання, ні щодо парламентських виборів на анексованих територіях. Обмежились вибірковою кооптацією «заслужених синів Вітчизни» закарпатського походження в угорський парламент.

Угорщина провела анексію Карпатської України квазілегітимним способом, який потім не визнали країни антигітлерівської коаліції – творці післявоєнної карти світу, вибравши 1937 р. за точку нового геополітичного відліку.

У першій половині XX ст. режим військової окупації регулювався Гаазькою конвенцією 1907 р. Виникає логічне запитання, чи дотримувалася Угорщина у Карпатській Україні цих «законів і звичаїв сухопутної війни?» Відповідь категорична: «Ні!». Навпаки – відверто ігнорувала їх, а змушена була виконувати частину з них, як не парадоксально, винятково під тиском сусідньої Німеччини.

Разом із чехословацьким військом на еміграцію з Карпатської України відправилося не менше 40 тис. людей, зокрема чеська та українська інтелігенція та середньошкільна молодь.

Під час окупації Карпатської України (15-18 березня) особливою жорстокістю відзначився жандармський загін капітана Мартона Зелді. Протягом трьох днів його підлеглі тільки у Тячеві стратили 200 осіб. У Хусті окружний військовий начальник полковник Голлоді дав дозвіл на виконання 170 смертних вироків.
У ряді місць, наприклад, 16 березня 1939 р. біля села Кам’яниця Ужгородського району, перед камерами телевізійників угорські солдати розстріляли полонених українців – десять членів «Карпатської Січі». Нині це розглядається не тільки через призму нехтування положеннями Гаазької конвенції 1907 р., але як злочини проти людяності, котрим нема терміну давності.

У другій половині березня 1939 р. угорці депортували у Польщу близько півтисячі українців із тої ж «Карпатської Січі» – офіційного парамілітарного об’єднання Карпатської України. Вони загинули поблизу кордону без суду. Угорці начебто не винуваті, бо не знали негуманних намірів поляків.
Тут є неузгоджені моменти.

По-перше, розстрілювали по обидва боки кордону, тобто на тодішніх територіях як Польщі, так і Угорщини. Не важливо хто безпосередньо натискав на курок. У цьому трагічному епізоді угорські та польські солдати виступили співучасниками злочину проти людяності.

По-друге. Якщо Україна з Польщею давно пройшли через терни взаємного прощення історичних образ, то з Угорщиною і не починали. Але саме в її складі та з прямої вини держави у 1938 – 1944 рр. регіон у межах сучасної Закарпатської області зазнав найбільших демографічних втрат – у цілому близько чверті населення. Найближчі аналоги маємо аж у середньовіччі – монгольська і турецько-кримські інвазії. Нагадую хрестоматійний аргумент.

Активних учасників розбудови Карпатської України утримували в концтаборах – у Кривій біля Хуста (упродовж березня-квітня 1939 р. близько тисячі осіб) та у Варюлапоші неподалік Ніредьгази (у травні-червні 1939 р. близько 1200 осіб), де вони зазнавали жорстоких фізичних тортур.
Тисячі українців мусіли по декілька разів у тиждень з’являтися в угорську поліцію для реєстрації лояльності. Вони піддавалися нестерпному морально-психологічному і фізичному тиску – приниженням людської та національної гідності.

Великого розмаху набрали чистки «небажаних елементів». Розгорнули роботу «комісії з благонадійності» для державних службовців чехословацького періоду (урядовців, учителів, лікарів, інженерів), які звільнили близько 2 тис. осіб. Натомість на Підкарпаття спрямовували фахівців з етнічної Угорщини.

Саме з весни 1939 р. у Закарпатті ведуть відлік масові репресії, котрі тільки посилилися з приходом Радянської армії восени 1944 р. Водночас агресія Угорщини проти Чехословаччини, внаслідок чого з 15 березня до 17 липня 1939 р. була окупована й анексована Карпатська Україна, послужила прелюдією величезних геополітичних змін не тільки на сході Європи, але й у світі загалом.

Джерело:


4 Responses to Окупація та анексія Карпатської України

  1. […] що Закарпаття де-факто було окуповане угорською армією й у військово-політичному відношенні стало складовою […]

  2. […] з Ужгорода після того, як центр Закарпаття у 1938 р. окупували угорці. Підчас періоду Ді-Пі бере участь у Святі Моря […]

  3. […] Хреста та організувала санітарні курси у зв’язку з війною в Карпатській Україні. В часі німецької окупації очолювала жіночу секцію […]

  4. […] березня 1939 року, йдеться у вироку, викладачі та студенти Мукачівської […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *